В свято Першого дзвоника ведучі ICTV – Анастасія Мазур, Антон Равицький, Вікторія Сеник, Юлія Зорій, Павло Казарін – вирішили поринути в далекі спогади та розповісти про те, як готувалися до першого дня у школі і з якими емоціями зустрічали це свято.
Анастасія Мазур – «Факти»
Перший дзвоник любила завжди, більше ніж останній. Після літніх канікул хотілось до друзів, однокласників, навіть на уроки. А ще все новеньке – зошити, ручки, олівці, книжки… як я любила готуватися до нового навчального року. Батьки купували новий одяг… Це було реально свято.
Антон Равицький – «Ранок у Великому Місті»
Мені пощастило: батьки – люди творчої професії, тож були не надто серйозними у відношенні до цих дат. Кілька років поспіль я взагалі не з’являвся на перший дзвоник, бо був деінде разом із батьками. А потім брав участь у шкільних виставах, тож 1 вересня було досить веселим, поки інші сумували за літом.
Вікторія Сеник – «Надзвичайні новини»
Перший дзвоник – завжди випробування. Найкраща форма, найпишніші банти, найгарніші кучері і найвитонченіші туфельки, тому останній місяць літа ми з мамою витрачали саме на те, аби бути найкращими. Мамині старанні зусилля завжди виправдовували себе на відміну від мене. Обов’язково напередодні першого дзвоника я умудрялася побити коліна. Звісно, що на фоні «маминих зусиль» і прекрасного вбрання ніхто не зважав на мої скривавлені ноги, але у мами серце обливалося кров’ю, коли її дівчинка була схожою на прудку хуліганку з побитими ногами.
Юлія Зорій – «Ранок у Великому Місті»
Наприкінці літа я завжди чекала 1 вересня, бо обожнювала сам процес підготовки до школи: вибирати новий щоденник, зошити, пенал, олівці, ручки тощо. До школи, зазвичай, мені купували новий одяг, тому дуже хотілося одягти його і піти на 1 вересня як «нова копійка». Побачити своїх однокласників, поділитися враженнями про літо, розповісти цікаві історії тощо.
Павло Казарін – «Ранок у Великому Місті»
Коли ти вчишся – життя розплановане по поличках. Літо закінчується строго за календарем, новий рік – проміжок між чвертями, кожен тиждень чітко розпланований. І так триває довгих десять років. Іноді я з цього сумую. Але частіше – ні.
