Як вдало поєднувати і роботу, і домашні обов’язки в умовах карантину? Це питання кожного дня турбує мільйони жінок, адже саме на їхні плечі в такий складний час падає подвійне навантаження. Ведуча «Ранку у Великому Місті» Юлія Зорій разом з Оленою Стрельник – соціологинею, докторкою соціологічних наук, гендерною дослідницею та авторкою книжки «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» розібралися у складних та актуальних питаннях.
– Яка ситуація з гендерними ролями в українських родинах до карантину та зараз? Що змінилося на тлі епідемії?
– Для початку треба зрозуміти, що було перед початком епідемії? Найсвіжіше дослідження проведене групою «Рейтинг» у лютому 2020-го року показало, що в українських сім’ях розподіл ролей є традиційним. Так, 85% чоловіків та жінок (це рідкісне явище, коли думка респондентів та респонденток так співпадає) вважають, що основним завданням жінки є турбота про дім та сім’ю. Близько двох третин опитуваних також вважають, що основна роль чоловіка – це роль годувальника.
Що ж сталося з початком карантину? Була така гіпотеза, що навантаження на людей з сімейними обов’язками збільшиться, адже всі родини вдома, зокрема діти. І дійсно, навантаження на жінок зросло. Я зараз спираюся на дані дослідження, ініційоване структурою «ООН-жінки», що завершилося нещодавно. Вже є перші результати, які незабаром будуть опубліковані.
У дослідженні було багато методів вивчення, як ситуація з COVID-19 впливає на жінок і чоловіків. Серед методів використано онлайн-опитування з великою кількістю респондентів серед усіх регіонів. З’ясувалося, що нині жінки значно більше витрачають часу на прибирання, готування їжі та загалом на весь спектр хатньо-доглядової праці. Чоловіки теж відчувають збільшення такого навантаження, але у меншому ступені.
– Питання про дистанційне навчання. Недаремно ж ходить так багато жартів, що мами з дітьми на дистанційному навчанні знайдуть вакцину від коронавірусу швидше за науковців, адже зараз додалося величезне навантаження по роботі із дітьми. Як дистанційне навчання вплинуло на навантаження жінок?
– Скажу і як мама, і як дослідниця: навантаження зросло значно. Зокрема, це пов’язано з тим, що багато дорослих працюють з дому повний робочий день. З іншого боку, вчителі докладають дуже багато зусиль, аби організувати навчальний процес. Але ми розуміємо, що дистанційне навчання в першу чергу – це ініціатива самих вчителів та навчальних закладів.
Це доволі важко, адже під час дистанційного навчання задіяно від 3 до 5 навчальних платформ, хтось дає лекції через скайп, хтось – через зум, хтось надсилає завдання дітям через вайбер, хтось – через електронну пошту. Як бачимо, потрібно багато часу, щоб організувати дитині навчання і тим більше контролювати цей процес. Я вже не кажу про молодших школярів, де дитині ще треба щось розтлумачити за змістом навчальної програми.
Онлайн-опитування жінок структурою ООН, про яке я вже згадувала, показало, що значно збільшилося часове навантаження по організації дистанційного навчання в їхніх сім’ях. І відповіді чоловіків підтвердили, що в українських сім’ях саме жінки відповідальні за організацію дистанційного навчання дітей.
Та варто відзначити, що і на самих вчителів навантаження зросло. Одна справа, коли треба перевірити 30 зошитів, а інша – коли у поштовій скринці листи від 160 учнів, які надіслали свої домашні завдання, або надсилають їх через вайбер. Але ж ми маємо розуміти, що переважна більшість працівниць сфери освіти – жінки. І в них так само є діти вдома на карантині, які теж вимагають певного часу та енергії. Тому це таке подвійне навантаження на матерів, які працюють вчительками в школах.
– Коли ви озвучували результати опитувань, мені хотілося почути, що змінився наш традиційний розподіл гендерних ролей у сім’ї і чоловіки взяли на себе більше хатніх обов’язків, але виходить, що ні. Традиційний розподіл так і залишився?
– Не зовсім так. Більше третини респонденток, які взяли участь в опитуванні сказали, що відчули збільшення ролі чоловіка. Певною мірою логічно, що жінки виконують основну частину хатньої праці, у той час як чоловік більше залучений до оплачуваної. Це своєрідний симбіоз.
Але я припускаю, що є певна частина чоловіків, які навіть на вихідних чи у відпустці – не вважають необхідним брати рівну участь в хатніх справах. Зараз багато чоловіків так само працюють вдома, а це означає, що у них теж з’явилась можливість долучитися до домашніх турбот. Я сподіваюся, що це збільшить їх участь у цьому процесі, а також дозволить побачити увесь спектр «невидимої» праці, яку щодня виконують жінки.
– Як залучити чоловіків до рівного розподілу роботи вдома?
– Може скластися враження, що я хочу звинуватити чоловіків в тому, що вони не хочуть брати участь в хатніх справах. Але справа не в цьому. Часом, щоб змінити всю систему – недостатньо самого бажання чоловіків та жінок рівно розподіляти цю працю.
Важливо, щоб суспільство сприймало рівноправні ролі жінок і чоловіків. Сімейна політика має бути побудована так, що коли тато захотів піти у декрет – він мав би на це змогу. Адже зараз він може взяти відпустку по догляду за дитиною, але вона не оплачується. І враховуючи, що в українських сім’ях жінки заробляють менше, а чоловіки більше, то для багатьох сімей це раціональний крок. Тобто, у відпустку йде та особа, яка заробляє менше, аби зменшити втрати родини.
Нам важливо не лише змінювати свідомість, але й суспільну систему, аби роботодавці були готові до того, що їх працівник хоче піти у відпустку по догляду за дитиною.
– Як карантин вплине на родини, де є діти з особливостями, адже важко без допомоги спеціалістів займатися повноцінно?
– Варто анонсувати, що буде цілий цикл програм структури «ООН-жінки», пов’язаний з гендерними викликами карантину і буде окремий блок, присвячений вразливим групам жінок. Це надзвичайно болюча проблема – жінки, які виховують дітей з інвалідністю або хронічними хворобами, адже їм конче треба підтримати курс реабілітації чи прийом певних ліків, і я сподіваюся, що цей ракурс буде повніше розкритий в одній з наступних програм.
– Як вирішити на рівні родини конфлікт поєднання роботи та сімейних обов’язків в умовах карантину?
– Я би хотіла просто уникнути моменту як вирішити родинам, адже мені як соціологині важливо розуміти: а чи є для такого вирішення суспільні умови? У мене складається враження, що ми живемо в країні, де з одного боку говорять про кризу народжуваності, а з іншого – коли родини опиняються у складних ситуаціях, як нинішня, вони змушені самотужки вирішувати свої проблеми.
Одна із проблем полягає в тому, що в сім’ях основним ресурсом допомоги батькам є бабусі та дідусі, але зараз лікарі не радять дітям контактувати з ними із епідеміологічних міркувань. Відповідно, у нас є запропоновані державою опції – оплачувана та неоплачувана відпустка. Та швидше за все цим скористається мама дитини, бо вона частіше менше заробляє і втрати родини, відповідно, будуть меншими.
Але що робити мамам, які самостійно виховують дитину, не мають іншого джерела доходу і яким через це важко організувати догляд за дитиною? Особливо гостро проблема стоїть у сферах, де жінки не можуть перейти на дистанційну роботу і продовжують працювати в сферах державного значення і кризових сферах. Виникає питання: на кого ж вони можуть покластися в цій критичній ситуації?
– На сьогодні в Україні 82% працівників сфери охорони здоров’я – це жінки. Чому так склалося?
– По-перше, ця галузь часто розглядається як природнє продовження жіночої ролі. Начебто йдеться про те, що природній інстинкт жінок полягає в турботі про інших. Серед вихователів дитячих садків одиниці чоловіків, серед медсестер теж майже виключно жінки. Але тут головне подумати про те, що ці сфери максимально важливі, адже пов’язані зі здоров’ям людей.
У західній соціології є цікаве поняття, яке називається «економіка піклування» – це всі види діяльності, пов’язані із піклуванням про людей. Йдеться як про оплачувані професії (медичні, наприклад), так і про домашні роботи, які жінки виконують безоплатно. І в Україні виходить так, що всі ці надзвичайно важливі сфери – низькооплачувані і дуже непрестижні. Я сподіваюся, що хоч так, через ці трагічні події, нарешті буде привернена суспільна увага до надзвичайної важливості цих професій.
– Те, що зараз активно працюють саме жінки допоможе змінити уявлення про роботу жінок у цілому?
– Я дуже на це сподіваюся. Я, як дослідниця, дуже тішуся, коли бачу як мобілізуються медсестри, лікарки інфекційних лікарень. Попри страх втратити роботу, вони консолідуються, виходять і говорять про те, що в них є проблеми із забезпеченням засобами індивідуального захисту. Користуючись цією драматичною ситуацією, вони почали вголос говорити про проблеми і їх можна зрозуміти. Адже потім вони йдуть додому до своїх сімей, до своїх дітей і наражають на ризик інфікувати не лише себе, але й близьких. Сподіваюся, що така консолідація призведе до змін.
Я знаю, що постановою уряду від 17 березня було запроваджено великі надбавки для працівниць цієї сфери у потрійному розмірі. Але, як виявилося, мова йшла не про збільшення втричі заробітної платні, а окладу, що по суті є різними речами. Тобто потрібно слідкувати, наскільки на практиці працівниці цих сфер підтримувані державою.
– Тобто ми можемо зробити оптимістичне припущення, що роль жінки на цьому етапі може вийти на новий рівень? Ми звикли, що слово «рятівник»/«захисник» асоціюється із чоловіком. Та чи допоможе нинішня ситуація вивести фемінітиви, з яких всі сміялися не так давно, та роль жінок на новий рівень?
-Я дуже на це сподіваюся. Щодо фемінітивів «рятівниця» і «захисниця», то я давно їх вживаю і щодо себе – «соціологиня». Це питання звички.
Але правда, що саме зараз жінки на передовій боротьби – особливо серед працівниць інфекційних лікарень. І вони працюють за надзвичайно малі гроші, у важких умовах, без достатнього захисту, без нормованої праці. Усе це, я сподіваюся, приверне суспільну увагу до їх становища.
– Є інформація, що деякі медичні працівники хочуть йти з роботи через епідемію. Як ви думаєте, який відсоток таких професіоналів ми можемо втратити?
– Я спостерігаю за цією ситуацією і мені прикро. Я бачила інтерв’ю головного лікаря одного з закладів, де звільнилося багато лікарок. Він звинуватив їх, сказав, що вони поводять себе не патріотично. Я була б дуже обережна – такі сигнали сприймати треба не як ознаку браку патріотизму, а як свідчення того, що наші медичні працівниці та працівники дуже незахищені, не убезпечені достатньою мірою. Тут важливо налагодити моніторинг реальних потреб медиків у засобах захисту, аби цю інформацію не приховували. Я вірю більше безпосередньо лікаркам і медсестрам, які говорять, що не мають достатньої кількості засобів захисту.
– Як жінки, які працюють під час карантину можуть захистити своїх рідних вдома? Яких правил потрібно дотримуватися кожному, хто зараз у самому епіцентрі та контактують із безліччю людей?
– Мій фах соціологині не дає мені компетентно прокоментувати це, але я бачу у питанні апеляцію до жінок як берегинь, які мають дбати про сім’ю. Ми очікуємо, що саме жінки забезпечуватимуть захист їх родин від інфікування, дбатимуть про всі стандарти прибирання.
Я можу лише зробити досить обережне припущення, поки не маючи досліджень про це. Часто жінки, говорять про те, що чоловіки більш недбало ставляться до дотримання карантинних заходів убезпечення себе від інфікування. Я маю на увазі дезінфекцію поверхонь, миття рук, носіння маски. І деякі жінки хвилюються, що вони через це у своїх сім’ях не можуть дотримуватися повної безпеки. Я не хочу звинувачувати чоловіків, але теоретично це можливо.
Ще б я хотіла додати, що важливий елемент сімейного життя в умовах COVID-19 – емоційна підтримка її членів. Онлайн-опитування жінок і чоловіків, згадане сьогодні уже кілька разів, показало цікаві дані: більше половини жінок відчувають, що більше часу стала займати саме емоційна та психологічна підтримка дорослих членів сім’ї. Коли родина перебуває у стресі, а у суспільстві бракує ресурсів психологічної допомоги, або культури звернення по таку допомогу – саме жінки виконують роль буфера та емоційної підтримки членів своїх сімей.
– Чи є у вас поради – родинам, чоловікам, мамам, роботодавцям і владі?
– Я жодним чином не говорю про те, що чоловіки не стикаються зі специфічними викликами. Вони дещо частіше можуть боятися втратити роботу і дохід у зв’язку з тим, що від них очікується роль годувальника. Тому я не знецінюю досвіду чоловіків у жодному разі.
Порада чоловікам: якщо є така можливість – більше залучайтеся до хатньої праці. Це зміцнює подружні стосунки і це час для багатьох татусів більше спілкуватися з власними дітьми. Коли ми повернемося до нормального життя – такої можливості може більше не бути.
Органам місцевого самоврядування, державі та уряду: усі ми зараз потерпаємо від кризи і доволі важко виділити специфічні групи, щоб допомогти передусім їм. Потрібні ще серйозні дослідження, аби виділити ці кризові групи. Але я б хотіла насамперед звернути увагу на групу працівниць кризової сфери. З ким залишаються їх діти, коли вони не можуть працювати з дому дистанційно? Це велика проблема. Можливо, потрібні програми підтримки для них, можливо – компенсації найму няні.
Роботодавцям: це нагода підтримати своїх працівників, які мають сімейні обов’язки. Це нагода задуматися над балансом роботи та життя. Коли ми всі повернемося з карантину – зрозуміємо, що велику частину робіт можна виконувати з дому, або що частину робіт можна виконувати за гнучким графіком. Тож, можливо досвід карантину дозволить роботодавцям розглянути можливість після нього створення дружніх для сімей робочих місць.
Мамам: берегти себе, розуміти, що велика кількість жінок переживають спільний досвід, пам’ятати, що ми не маємо бути супержінками і не треба карати себе за те, що чогось не встигли за сьогодні по допомозі дитині у навчанні. Діти матимуть час надолужити, а вам головне берегти себе, привчати дітей до самостійності, створити їм графік чи розклад для членів сім’ї, аби стало комфортніше жити разом!
