До Дня журналіста, ведучі ICTV поділилися кумедними моментами, які траплялися з ними просто в прямому ефірі. Забутий текст, несподівані репліки та смішні ситуації – навіть досвідчені професіонали іноді червоніють перед камерою. Ці історії нагадують: журналістика – це не лише серйозність, а й живі емоції, щирість та гумор.
Андрій Ковальський:
Сміялися так, що коли повернулися в кадр, не могли зупинитися – сиділи і реготали прямо в ефірі!
Це було давно, коли я тільки починав працювати на ICTV, буквально перший чи другий рік. Я тоді був журналістом, і от вирішили, що до чемпіонату світу 2002 року потрібен ще один ведучий. Мене почали готувати до ефірів. Ну, готувати – це голосно сказано, бо досвід прямих ефірів у мене вже був. Але все одно, як воно буде?
Ми готувалися до ранкових ефірів, і спочатку їх записували за п’ять хвилин до виходу – на випадок, якщо щось піде не так, щоб був час виправити.
Перший ефір пройшов нормально, другий – теж. І режисер каже: «Якщо все йде добре, навіщо ускладнювати життя?» Тож на третій ефір мене випускають у прямий ефір. Все йде гладко, ефір добігає кінця, і ось на фінальному прощанні я збиваюся.
Зазвичай, коли записуєш, то зупиняєшся і переписуєш. Але я забуваю, що це прямий ефір! Збиваюся і кажу: «Блін, давайте перепишемо!» І в цей момент чую в навушнику, як режисер кричить: «Ти в прямому ефірі, не зупиняйся!»
А ще була кумедна історія. Ми тоді сиділи за одним столом із ведучим «Фактів». Він закінчує свій блок, передає мені слово, і в сюжеті розповідали, як у якійсь країні – здається, в Киргизстані – почали переозвучувати класику світового кіно місцевою мовою. І от уявіть: фільм «Термінатор», але переозвучений одним голосом, причому весь фільм! І коли дійшло до знаменитої фрази «I’ll be back», у синхроні замість мужнього голосу Арнольда – тоненький, писклявий голосок. Ми з ведучою просто не витримали і почали сміятися. Сміялися так, що коли повернулися в кадр, не могли зупинитися – сиділи і реготали прямо в ефірі!
Юлія Сеник:
У прямому ефірі головне — не подавати вигляду
Навіть коли ковтаєш таблетку від горла, бо не встигла дістати її з рота, і паралельно мусиш чітко вимовляти складні прізвища і розповідати про складні події.
Навіть коли підступно лускає пасок на сукні, а ти мовчки молишся, щоб нічого зайвого не потрапило в кадр, при цьому голос має звучати впевнено, бо за кадром — країна, яка слухає.
Коли у вухо кричать: «30 секунд до ефіру», а ти ще захекана влітаєш у студію.
Ця професія — не про ідеальну дикцію чи глянець. Вона — про хребет. Про відповідальність. Про сміливість. Про те, як одне слово в сюжеті може зрушити мовчання. Як правда, яку ти розкриваєш, летить далі — в кабінети, в голови, в серця.
Так, бувають кумедні моменти. Бо ми — живі. Але в основі — завжди правда. Особливо під час війни. Коли камера фіксує не просто факти, а біль.
Вадим Карпʼяк:
Ми з братом одного вечора «перевантажили» ефір своєю схожістю
О, розповім вам кумедну історію, пов’язану з моїм рідним братом Олегом, який молодший за мене на чотири роки. Він працює на BBC, українська служба, і з цим пов’язано чимало веселих моментів. Але один випадок особливо запам’ятався, бо він напряму стосується мене і моїх ефірів.
Коли я вів програму «Свобода слова» на ICTV, у нас була домовленість із BBC: щопонеділка у вечірній випуск «Фактів» включався кореспондент із Лондона на 5-хвилинний репортаж. І от мій брат Олег саме тоді був у довготривалому відрядженні в Лондоні і робив ці включення для ICTV. А я, у свою чергу, після новин мав з’являтися в ефірі «Фактів», щоб анонсувати, що буде в «Свободі слова» — які теми, які гості.
І ось уявіть: спочатку в ефірі з’являється Олег Карп’як із Лондона, щось розповідає від BBC, а через кілька хвилин — я, Вадим Карп’як, уже як ведучий «Свободи слова». І люди в глядацькій аудиторії починають писати: «Чекайте, це що, один і той самий Карп’як? То він у Лондоні для BBC, то раптом у студії ICTV? Як так?» (сміється).
Справа в тому, що ми з Олегом неймовірно схожі зовні, хоча між нами чотири роки різниці. Навіть у Могилянці, де ми обидва вчилися, друзі нас періодично плутали. А тут — прямий ефір, один Карп’як змінює іншого, тільки одяг трохи різний, але говорить уже про щось зовсім інше. Глядачі в шоці, пишуть: «Це що, Карп’як роздвоївся?»
Зрештою, керівництво каналу сказало: «Ні, два Карп’яки в одному випуску новин — це занадто навіть для українського інформаційного простору!» (сміється). Тож включення Олега з BBC перенесли на середу, щоб ми не з’являлися в ефірі один за одним. Отак ми з братом одного вечора «перевантажили» ефір своєю схожістю
Оксана Гутцайт:
Я ніяк не могла вимовити слово «Кентерберійський»! Починаю: «Кентерб…«Кентре…», – і все, язик заплітається!
Ой, зараз пригадаю одну історію, від якої мені досі трохи ніяково, але водночас смішно, – розповідає Оксана, посміхаючись. – Це сталося під час прямого ефіру новин. Я розповідала про якусь подію в Кентерберійському палаці. І от, уявіть, я ніяк не могла вимовити слово «Кентерберійський»! Починаю: «Кентерб…», «Кентре…», – і все, язик заплітається! (сміється). Врешті я беру листок зі сценарієм, повільно читаю по складах: «Кен-тер-бе-рій-ський». Начебто впоралася, видихаю.
Але тут мала початися відеовставка, сюжет про цю подію. І, як на зло, відео затрималося – на кілька секунд, але в прямому ефірі це як вічність! Камера тримає мій крупний план, я сиджу, чекаю, коли ж піде сюжет, і тиша. І в цій тиші, сама не знаю, як це вирвалося, я тихо, але чітко кажу: «Блін!» – ну, тільки не «блін», а дещо міцніше (сміється). І це в прямому ефірі, де кожен звук ловлять мікрофони!
У навушнику одразу чую режисера: «Оксана, що ти твориш?!» А я сиджу, відчуваю, як обличчя червоніє, і думаю: «Ну все, це кінець моєї кар’єри». На щастя, сюжет таки запустився, і ми швидко переключили увагу глядачів. Але після ефіру вся студія реготала, а я ще довго вибачалася перед командою. Зате тепер я точно знаю: якщо не можеш вимовити слово, краще просто зробити паузу, а не імпровізувати в прямому ефірі.
Також по темі: Про обмовки, проспаний ефір і несподіваний сміх наживо: в День журналіста зірки програми «Ранок у великому місті» поділилися смішними і курйозними історіями
