Щодня глядачі бачать її в ефірі, де наша професійна та елегантна Олена Фроляк веде інформаційні випуски або спілкується з експертами у розмовних студіях телемарафону Єдині новини.
Сьогодні, 19 квітня ведуча та керівниця Фактів ICTV відзначає народини. З цієї нагоди в ексклюзивному інтервʼю ми поговорили про те, що зазвичай лишається за кадром.
Олена Фроляк про медіасферу як тонус
– Олено, 19 квітня ви святкуєте день народження, я знаю, що ви є прихильницею природного дорослішання, тож не приховуєте свій вік. Так було завжди?
– У сучасному цифровому світі щось приховувати абсолютно безперспективно – можна натиснути дві кнопочки і дізнатися все про мене: скільки років, скільки дітей… Там, мабуть, інформації більше, ніж я сама про себе знаю. І, знаєте, як кажуть, головне – не скільки років в твоєму житті, а скільки життя в твоїх роках. Ось це головне.
– Мені здається, що люди, які працюють в медіасфері, особливо ті, хто з’являється на екранах, у будь-якому разі тримають себе в тонусі, тому що їм постійно потрібно щось транслювати назовні.
– Професія накладає обовʼязок бути доглянутою та охайною, зібраною не лише морально а й фізично…
Іноді кажуть: “Боже, ви така маленька, а в ефірі виглядаєте більшою”, тому за цим, звичайно, треба стежити (сміється).
Але, знаєте, я помічаю, що з віком почала ставитися легше до всього – з більшим гумором і по-філософськи.
– Скільки років вашого життя пов’язані з медіа, і чи пам’ятаєте момент, коли зрозуміли: це точно ваше?
– Напевно, ще коли я робила перші репортажі на івано-франківському телебаченні після завершення університету. Коли вони в мене виходили, коли я бачила, що колегам подобається. Коли я сама розуміла, що вдалося.
– Якби вам запропонували на один день змінити професію, але без жодного стосунку до медіа, ким би ви себе спробували?
– Мені подобається робота, коли одразу видно результат. От навіть як сюжет – ти поїхав, зняв і видав в ефір. Напевно, щось пов’язане зі спілкуванням з людьми.
Я навіть інколи думаю, що, хоч я і боюсь лікарні, з мене непоганий би вийшов лікар, наприклад, дитячий. Або продавець – я би підбирала жінкам гарні луки. Можливо, якимось садівником. Ще мені дуже подобаються люди, які вміють зробити гарний дизайн інтер’єра або екстер’єра.
Олена Фроляк про емпатію та хейт
– Якщо повернутися до новин: як журналісту, який щодня пропускає крізь себе трагедії, не перетворитися на людину з «тефлоновою душею», до якої нічого не прилипає? Є профдеформація?
– Звичайно, є, і від неї нікуди не дітися. Я думаю, так само й професійний цинізм є, ми – інформаційники – іноді грішили, загострювали увагу на масштабності кататсроф чи жертв. Сьогодні вже цього робити не треба, війна це робить щодня… Тому людиною треба залишатись насамперед, і в кадрі, і в житті, і на зйомці.
На п’ятий рік повномасштабної війни дуже всі втомлені, змучені. Графік роботи важкий, особливо в журналістів – кожного хочеться підтримати, обійняти. Ось ця емпатія в журналістській спільноті, на мій погляд, дуже важлива, адже психіка реально сиплеться.
До того ж, зараз дуже багато хейту, хайпу, хтось щось напише, потім тут коментарі такі, що, думаєш, Господи, як би тут вмитися в білій воді, і мені здається, це так само отруює нашу професію.
Тому повторю – залишайтесь людьми.
– Ви, до речі, дуже добре знаєте, що таке хейт в мережі, тому що в лютому цього року ви зіткнулися з ним особисто після висловлювання про роботу ТЦК, коли нагадали, що вони виконують свої службові обов’язки. Як виробляєте стресостійкість?
– Я не читаю коментарі, і я дотепер вважаю, навіть якщо у ТЦК прийдуть працювати самі ангели, це не вирішить проблему з мобілізацією. Ось, що я хотіла сказати.
Як на мене, навіть провалена і втрачена комунікація зараз не врятує ситуацію, тому що люди просто бояться, тікають, бояться загинути… Тим більше не зрозуміло коли це все закінчиться, ротацій немає, хлопці на передовій роками, .
Ще на початку повномасштабки один відомий генерал сказав: “У нас є одна біда – українці не хочуть захищати свою Батьківщину”… А зараз подивіться, скільки виїхало чоловіків, скільки втопилося в Тисі, скільки зараз молодих хлопців 18-22 років повиїжджали за постановою, і більшість просто не повернуться в Україну.
Тому нехай хейтять, але правда десь така: захищати свою Батьківщину – священний обов’язок, перешкоджання роботі ТЦК – це перешкоджання ЗСУ і має каратися законом так само, як застосування сили до цивільних з боку працівників ТЦК. Закон має працювати.
– Ваші чоловік і син спокійно ходять вулицями? Не бояться зустрічі з ТЦК?
– Ні, ніхто не боїться. Чоловік працює, йому 60 років, він уже не військовозобов’язаний, а молодшому сину 21 рік – студент. За кордон він не виїхав.
– Якщо син прийде і скаже вам: “Мамо, я знайшов собі бригаду, я вирішив – стаю до зброї, що ви скажете йому?
– Це буде його рішення. Я скажу – вперед.
– Наскільки ви стійки до стресів? Яка Олена Фроляк у моменти великої напруги?
– Я дуже емоційна, мені дуже часто це заважає. Проте, наскільки я вибухова, настільки ж швидко вгамовуюся, і я завжди скажу, що була неправа, перепрошу, якщо я занадто проявила емоції. Я не б’юся і не лаюся, але я дуже емоційна.
Олена Фроляк про чоловіка
– Ви з чоловіком вже багато років разом. Ви з ним зійшлися на схожостях чи відмінностях?
– Думаю, що на відмінностях. Він спокійний та розважливий. Я люблю повторювати його фразу “метушня вбиває велич”. А я така дуже метушлива, незграбна, я б’ю посуд, зашпортуюсь на рівному місці. Мені треба все робити швидко. Я іноді буваю неуважна, поспішна, А чоловік – навпаки, розсудливий і дуже розважливий.
Його, наприклад, влаштовує, обстановка вдома, а мені хочеться щось поміняти – штори, диван, пересунути меблі. Мені потрібен постійний рух.
Мені здається, якби ще чоловік був такий дуже рухливий, поспішний і емоційний, то це б, напевно, була якась надто вибухова суміш (сміється).
– То це є ваш секрет тривалих стосунків – ви одне одного доповнюєте?
– Доповнюємо, так. Іноді, звичайно, різне буває: і сварилися, і мирилися. Ну, це нормально.
– Через стільки років подружнього життя лишається місце романтиці?
– Та, звичайно, лишається. Я дуже люблю, коли чоловік мені дарує квіти, коли приносить каву в ліжко. Я дуже люблю пити каву в ліжку, чесно вам скажу. Хоча можу трошки й розлити (сміється).
Ми дуже любимо ввечері випити келих вана. Наприклад, в п’ятницю сісти на нашу гойдалку в нашому дворику і про щось поговорити, посперечатися, особливо про кіно чи серіал, чи книгу.
Олена Фроляк про внутрішній ресурс
– У продовження теми кави в ліжку – в такий важкий час радять підтримувати ці маленькі ритуали, радувати себе приємними дрібничками, бо саме вони тримають наше ментальне здоров’я. Що вас рятує в ці часи, крім кави в ліжку?
– Я дивлюся дуже багато кіно, серіалів, читаю книжки, гуляю з собакою, стараюся підтримувати зв’язки з подругами.
Але, ви знаєте, я помітила, що війна нас закинула в бульбашку. От я відпрацювала ефір – і бігом додому. Мені хочеться в свою кімнату, до своєї собаки, до своїх хлопців. Я хочу сісти за свій серіал, за кіно, за книжку. Я бігом біжу в свою мушлю. Напевно, це пов’язано з тим, що ми біжимо туди, де почуваємо найбезпечніше.
Крім того, я стараюся кудись виїжджати. Ось зараз я поїхала з мамою на кілька днів в Трускавець. Влітку вибираюся з мамою або донькою за кордон на машині. Хай це буде п’ять днів, десять днів, але треба якось змінювати обстановку.
– Бувають дні, коли навіть зранку важко зібрати себе докупи. Що допомагає вам повернутися в ресурс, коли сил наче немає?
– Якщо я не виспалась, ресурсу немає. Зараз мені дв рази на місяць доводиться о пʼятій ранку вставати через ранкові розмовні студії. Я, звичайно, намагаюся лягати раніше і прокидатися раніше.
– А крім сну, які ще у вас секрети?
– Прогулянки, спорт, велосипед, плавання, рідше це все роблю зараз, признаюсь, набагато рідше, ніж раніше. Спілкування з рідними, добра книжка, звичайно.
– Чи маєте, можливо, якесь медитативне хобі: в’яжете, готуєте, збираєте пазли?
– Пазли не збираю. В’язала колись в далекій юності. Готую для своєї родини вечері, обіди, супчики, борщики – це обов’язково.
До речі, в мене дуже добре чоловік готує. В нас є мангал, тому у вихідні – це щось на мангалі, це і овочі, і м’ясо, і риба.
– Українці прекрасно знають, які звуки їх тригерять, а які звуки вас заспокоюють?
– Напевно, музика мене заспокоює. Я ж рано встаю та гуляю з собакою, і я бачу, що багато моїх сусідів – у навушниках. Вони, мабуть, щось слухають – книжки чи музику, µ але мені хочеться підійти і сказати: “Господи, та навіщо ви вдягаєте ці наушники?”. Особливо зараз, коли вранці співають пташки.
Ми живемо недалеко від Дніпра, і в нього так само є свої звуки – оцей хлюпіт водички. Я навіть люблю той звук, коли собака біля мене біжить і хекає. Класно, коли дощ іде, і ти під парасолею, і краплі по ній стукають.
Ось такі звуки природи – пташки, шум вітру, дощ – це заспокоює.
– Я знаю, що ви вірите в теорію 16 дверей: мовляв, треба постукати в 15, щоб 16-ті зрештою відчинилися? Чи були у вашому житті двері, які так і залишилися зачиненими, і згодом ви зрозуміли, що це було на краще?
– Ви знаєте, я така вперта, що добивалася завжди, коли йшла в ті 16-ті двері. Але мені трошки повезло з інтуїцією. Якщо я бачу, що це не моє, і знаю, що мені навіть не варто починати, то і не стукатиму. Мені щастило, можливо, й на людей, які мені давали поради.
Коли я вчилася в музичній школі, в мене була чудова викладачка гри на фортепіано Оксана Володимирівна Гуз. І я чогось собі малою думала, що стану великою піаністкою. Тоді вона сказала: “Оленко, ти дуже здібна, але для того, щоб стати великою піаністкою, тобі треба забути про все – про сім’ю, про життя. Тобі треба буде грати кожен день зранку до вечора. Ти готова до цього?”. Ні! І вона порадила просто грати у своє задоволення, для себе . Тому я не вступала далі у музучилище чи консерваторію.
– Якби ви могли подарувати собі якусь рису характеру? Що б це було?
– Стати спокійнішою і не перейматися так за все, як часто я це роблю. Простішого і легшого ставлення до всього. НЕ гризти себе за невдалі питання чи повільну реакцію на інтерв’ю. Знаєте, в одному фільмі мама дочці каже: “Слухай, це нормально бути невдахою”, і щось провалити… Це такі чудові слова. Бо ми звикли до інших настанов – вперед, ти мусиш, ти зможеш, попереду нові вершини. Тому це прекрасні слова.
– А що б вам хотілося отримати як подарунок на день народження?
– Ви знаєте так склалось що я коли щось хочу, то дня народження не чекаю і купую сама. Ц це проблема для моїх рідних, чоловік часто жартує: “Того, що ти хочеш, ще світова індустрія не зробила”, догодити мені непросто. Але вони всі добре знають, що я дуже не люблю непотрібних подарунків.
На мою думку, подарунок має бути або корисний, або емоційний. Тому ось в цьому напрямку рухаються. Я дуже люблю квіти, добре вино, прикраси – якісну та дизайнерську біжутерію, люблю гарне взуття та гарний одяг. А взагалі найкращий подарунок – це книга. Мої колеги минулого року подарували мені сертифікат від Книгарні Є, так от – він закінчився, можу прозвітувати про прочитане(сміється). А якщо чесно, то хочеться одного подарунку – прокинутись вранці і прочитати – ВІЙНА ЗАКІНЧИЛАСЬ!