17 миттєвостей весни

Без категорії

Складно уявити, що б якийсь детективний серіал дивився кожен другий мешканець багатомільйонної держави. Але саме таку аудиторію мала картина «17 миттєвостей весни» у 1973-му році, коли вперше з’явилась на телеекранах. 

Фільм не просто розповів глядачам нову історію, він подарував народові національного героя. Сьогодні – це класика кінематографу, яку вперше за більш ніж тридцятирічну історію можна побачити у кольорі.

Радянський розвідник Максим Ісаєв під виглядом штандартенфюрера СС Штірліца протягом довгих років працює у політичній розвідці фашистської Німеччини. В кінці лютого 1945 року він отримує з Центру неймовірно важке завдання – дізнатись подробиці таємних переговорів німців з союзниками.

Стан справ ускладнюється тим, що його діяльність починає цікавити гестапо. Не легше стає і від того, що радистка Кет, яка забезпечує зв’язок з Москвою, незабаром повинна народити, а замість померлого помічника Плейшнера Штірліц вимушений залучити для роботи його рідного брата, якого взагалі важко назвати таємним агентом. Надалі неприємності починають сипатися одна за одною, і вже не лише операція знаходиться на межі зриву, але і самому Штірліцу загрожує викриття…

На відміну від будь-яких «бондіад» російського і зарубіжного виробництва, “17 миттєвостей весни” – не хронологія героїчних вчинків. Пригоди – лише ефектний фон, на якому розгортається душевна драма, зрозуміла кожному глядачеві. Без слів. Лише відомий всій країні погляд Штірліца-Тихонова. Той самий, співзвучний безсмертній мелодії Тарівердієва.

БЛАКИНТЕ НЕБО БЕРЛІНА 

Повернення легенди готували довгі три роки. Картину наповнювали кольором у п’яти країнах світу – Росії, Кореї, Китаї та Індії. У кожній з компаній по всьому світу працювали і російські представники, які контролювали кожен крок процесу та на місцях наглядали за якістю робіт.

 Під час роботи над проектом використовували не тільки сучасні технології, а й ручну роботу – картину розмальовували кадр за кадром. Кожну з півтора тисяч сцен піддали історичній кольоровій експертизі – одяг, зачіски, інтер’єри, особливості колористики того часу, коли панував стиль арт-деко з приглушеними тонами.

– Ми розглядали різні варіанти – і стилізацію під кіно 60-х, і яскраві контрастні картинки у стилі сучасних блокбастерів, – розповідає продюсер Олександр Любімов. – Потім проводилися історичні експертизи, ми шукали фотографії реальних інтер’єрів, костюмів, переглядали хроніку. Крім того, всі деталі потрібно було звірити з текстом. Зрозуміло, якщо у фільмі актор каже фразу «Він буде в синьому пальто», зробити одяг зеленим ми не можемо.

Серіал не лише “перефарбували”, але й покращили звучання. До оригінальної версії фільму додали шуми й ефекти, загальний трек “почистили”, музику перевели у сучасну якість. Тепер можна почути, як рипить хвіртка, як шурхочуть сторінки таємних документів та які звуки лунають у будинку Штірліця. А ще зробили повну реставрацію – прибрали всі ворсинки, плями і мікротріщини, які були на оригінальній плівці.

       

Єдина змістовна зміна у фільмі – титри. Вперше глядачі можуть бачити справжні прізвища консультантів з КДБ, які працювали разом зі знімальною групою і були призначені особисто Андроповим.

Режисер серіалу Тетяна Ліознова брала участь в реставрації картини. Вона поставила умову: фільм не повинен втратити індивідуальність, а має зберегти в нових фарбах колишню чарівність. У результаті нова версія сподобалася всім – і акторам, і режисерові.

– Я приголомшена! – зізнається Тетяна Ліознова. – Я не розумію, як можна було добитися таких результатів. Мені здавалося, що я на знімальному майданчику, – настільки все було правдоподібно.

ЯК ЦЕ БУЛО:

Те, що режисером картини стала Тетяна Ліознова, частково було справою випадку. Якось до неї потрапив журнал “Прапор”, де була опублікована нова повість Юліана Семенова “Сімнадцять миттєвостей весни”. Ліознова прочитала її та одразу зрозуміла, що з неї можна зробити динамічний, гострий детектив. Коли режисер сказала Семенову, що зніматиме “Сімнадцять миттєвостей…”, він здивовано поглянув на неї: “Тань, та ти що, я його продав до Ленфільму і навіть гроші вже отримав…” Ліознова не хотіла навіть слухати письменника. У результаті Семенов повернув сценарій з Ленфільму.

  

Сцени святкування Штірліцем 23 лютого в книзі не було. Втім, як і зустрічі розвідника з дружиною в кабачку “Елефант”. Ці сцени Ліознова вигадала сама. Спершу режисер збиралася показати не тільки дружину Штірліца, що приїхала на зустріч, а й маленького сина, якого розвідник ще нібито не бачив. Але після кінопроб Ліознова зрозуміла, що дитина відволікатиме увагу, і відмовилася від цієї ідеї.

Зйомки почалися 11 квітня 1971 року в Берліні. Протягом двох років знімальній групі довелося колесити світом, адже знімали в Німеччині, Прибалтиці, Грузії. Акторів намагалися підбирати якомога більш схожих на прототипів.

Олег Табаков настільки нагадував реального Вальтера Шелленберга, що після виходу фільму на екрани актору прийшов лист з Німеччини від племінниці Шелленберга, в якому Табакову дякували і говорили, що неодноразово передивлялися фільм, щоб ще раз поглянути на «дядька Вальтера».

  

Режисерська група не мала фотографій реального Генріха Мюллера, тому образ шефа Гестапо, створений у фільмі Леонідом Броньовим, вельми далекий від оригінала.

В’ячеслав Тіхонов на гроні лівої руки має татуїровку «Слава», зроблену ще в молоді роки. Звісно, у Штірліца такої бути не може. Тому, кожного разу, коли потрібно було показати крупним планом руки розвідника (наприклад, викладання на столі звіряток з сірників), знімали руки дублера — асистента художника Фелікса Ростоцького. Також Ростоцький «писав за Плейшнера» всі телеграми, оскільки в Евстігнєєва був вельми нерозбірливий почерк.

Кажуть, генсек хотів присвоїти полковникові Ісаєву звання Героя Радянського Союзу, але в списках органів такий розвідник не згадувався. У результаті винагороду – звання народного артиста СРСР – отримав цілком реальний В’ячеслав Тихонов.




Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

ВГОРУ