Катерина Зінов’єва: «Після Майдану ми готові до багатьох психологічних стресів»

0 0 - 0 0

Катю, зізнайся – ти вже почуваєшся надією української журналістики?

Чесно кажучи, мені це звання здається трохи дивним. Думаю, що все молоде покоління журналістів – нещодавні випускники, або ті, хто скоро ними стане, – всі вони є надією української журналістики, якщо хоч щось зараз  роблять. На жаль, зараз наша журналістика в тому стані, коли пробитися кудись дуже важко. Тому багато людей просто зневірюються в собі і нічого нового не шукають. Тому, власне, більша активна частина мого покоління  – це і є надія української журналістики. І це не пафосне звання, а просто об’єктивний стан речей.

Що ти відчула, коли дізналась, що отримала премію?

Заявку на премію я відправила ще на початку березня. Відправила та й … забула про неї. Згодом стала отримувати від організаторів листи про те, що скоро відбудеться церемонія нагородження. І в один із днів, коли я саме була на Луганщині, отримала запрошення на церемонію. Чесно відповіла, що, мабуть, не зможу бути на ній присутньою. І тоді вже мені написали, що я одна з 5 фіналістів, тому було б непогано, щоб хтось мене там представив. Попросила подругу туди піти, вона й забрала мою премію. Чесно скажу, я взагалі не розраховувала на те, що стану переможцем. Я бачила частину робіт в цій номінації і знала, що в мене доволі сильні конкуренти. Адже багато хто з молодих людей зараз переймається темою переселенців, темою війни, темою певної соціальної несправедливості через цю війну в Україні. Емоційно це дуже сильні теми. І вони дуже правильні. Тому, знову ж таки, вважати себе переможцем лише через те, що я заїхала в місто, по якому стріляли, – з мого боку, це було б, мабуть, трохи зухвало.

126A1629 (1)

Можеш розповісти про день зйомок трохи детальніше?

Це був початок лютого. І моя перша поїздка на Схід. Не можу сказати, що я боялась. Адже раніше я була на Майдані – мені здається, що після цього ми вже готові до багатьох психологічних стресів… Так-от спочатку ми знімали в Артемівську і Слов’янську переселенців, для яких були облаштовані спеціальні пункти, з яких вони відправлялися далі. Та коли ми приїхали на перехрестя – проміжок від Артемівська до Дебальцевого, то побачили величезну колону автобусів. Ними з Дебальцевого мали вивозити людей. Про цей «коридор» оголосили буквально напередодні ввечері. Своєю машиною ми поїхати не могли, адже до колони мала ввійти фіксована кількість автомобілів і автобусів, тож займати чиєсь місце ми не могли.

І ви вирішили їхати в Дебальцеве?

Я запитала в оператора Валерія Герасименка, чи він згоден туди їхати, адже, як журналіст, відчувала за нього відповідальність. Він сказав: «Так, без проблем». До речі, хочу віддати належне і операторові, і водію, з якими я там була. Вони поводились не тільки професійно, а й просто – дуже людяно. У таких відрядженнях дуже важливо бути саме з такими людьми. Хоча, чесно кажучи, я до останнього моменту не вірила, що нам доведеться їхати в Дебальцеве. Зрештою, ми просто заскочили в автобус.

Зізнайся, тобі було страшно?

Пам’ятаю, ми проїжджали повз повністю обстріляне селище. І я думала – що ж робити, якщо зараз почнеться обстріл? Адже це не та ситуація, яку ти можеш контролювати, в якій від тебе щось залежить. З автобусу ти навряд чи кудись подінешся, а бронежилет тебе в цій ситуації не врятує… А потім я подумала – так, треба налаштувати себе на позитив. І намагалася абстрагуватися.

Що тебе найбільше вразило в Дебальцевому?

Насправді все те, що я до цього бачила по телевізору, не йшло в жодне порівняння з тим, що я побачила там. Для мене це був просто шок. Дев’яти поверхові будинки, в яких просто немає цілих поверхів, відсутність людей на вулицях… Справжня постапокаліптична картина. Нагадаю, що це були дні, коли Дебальцево ще було нашим, вже за три дні ми його втратили. Тож ми були одними з останніх, хто там побував.

Як були налаштовані люди?

Звісно, вони погано виглядали, адже довгий час жили в підвалах, без води і світла. Їм ніде було навіть варити макарони і крупи, які привозили в гуманітарній допомозі. Зрозуміло, що люди були здебільшого агресивні. Я навіть спочатку трохи соромилась із ними спілкуватись. Але потім виявилось, що там дійсно чимало людей, яким просто потрібно було з кимось поговорити.

88888777

Під час вашого перебування в Дебальцевому почалися обстріли…

Так, у якийсь момент стало чути обстріли. Спочатку щось відбувалося здалеку, а люди спокійно на це реагували, бо вже звикли. Всі стояли спокійно. А потім звуки обстрілів почали наближатися… Оператор почав трохи нервувати. А я тоді, здається, не розуміла, що відбувається. Навіть записала стендап на фоні стрілянини. Уже потім, коли передивлялась це відео в Києві, думала: «Невже це я стою там?». Але коли у твоїй країні війна, коли ти журналіст і знаєш, що рано чи пізно з цим зіткнешся, то ти психологічно вже готовий до цього. Хоча після повернення Дебальцево мені кілька разів снилось…

Ти їздитимеш на Схід і далі?

Так. Мені не надто близька військова журналістика, але мені цікаві людські теми – переселенці, конфлікти на звільнених територіях, відновлення Донбасу. Цими темами я і хочу займатися.

05.05.2015 17:53

0 0 - 0 0



Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

ВГОРУ