Юлія Зорій: «Моє серце належить роботі»

0 0 - 0 0

 

 

Вона сама вступила до театрального університету імені Карпенка-Карого, але в останній момент все кинула і поїхала додому в Чернівці. Зараз Юлію Зорій можна бачити щоранку з 6:30 до 8:45 на телеканалі ICTV у програмі «Ранок у Великому Місті». Як вона знову опинилася у Києві і до чого тут любов, ведуча розповіла глядачам каналу ICTV.

Щоранку Юлія Зорій допомагає прокинутися українцям у кожному куточку країни.

— У дитинстві теж збирали навколо себе глядачів?

— До речі, так. Папа любить згадувати, коли гості збираються за столом, як я співала пісні в автобусі по дорозі в дитсадок. Як командувала офіціантами в кафе і взагалі за словом в кишеню не лізла. Тому не дивно, що в 12 років я опинилася в театральному гуртку при Будинку культури. До того часу ми вже осіли в Чернівцях. Їздила на конкурси читців та декламаторів, займала там якісь місця. Багато заходів різних було. У новорічних виставах я була беззмінною Снігуронькою. Ми давали по 3-4 концерти на день, так я і заробила свої перші 25 гривень. Це були великі на той час гроші. Пам’ятаю своє захоплення: цілих 25 гривень! Купила мамі помаду і дезодорант, а сестрі – чупа-чупс і шоколадку…

— А собі що?

— Та нічого. У мене до цих пір так: аби щось подарувати. Якщо хтось хвалить мою річ, то мені тут же хочеться її подарувати людині.

 

фото Ранок2

 

— Пам’ятаєте момент, коли закінчилося дитинство?

— Це трапилося, коли не стало мами, – років п’ять тому. Вона захворіла. Ось тоді, власне, я й зрозуміла: напевно, дитинство закінчилося. Це ситуація, яка змінила мене дуже сильно, відбулася переоцінка абсолютно всього. Тому що я втратила не тільки маму – я втратила друга. У той момент зрозуміла, що ми легковажно ставимося до близьких, приділяємо їм дуже мало часу. Потім знаходила листи, які писала до мами в Італію (вона там працювала, як багато хто з Західної України), в них я по сто разів нагадувала, як її люблю. Перечитувала і розуміла, що це дуже важливий момент. Після трагедії наша сім’я ще більше згуртувалася – тато, молодша сестра, бабуся і дідусь. І якщо раніше на свята мені хотілося кудись піти з дому, відзначити з друзями, то зараз я весь вільний час прагну проводити вдома з рідними.

— А ким мріяли стати?

— Я от думала, якби боженька спустився і запитав: «Який ти хочеш талант?», я б попросила голос. Я б та-а-ак співала! Захоплююся людьми, у яких гарний голос. Я так мріяла про сцену. З часом зрозуміла, що мова йде не стільки про театр, скільки про телебачення. Мені завжди потрібні були глядачі.

— Чому тоді не вступали до театрального?

— Вступала! Після першого курсу політології в Чернівецькому університеті вирішила спробувати поступити в Карпенка-Карого. Всі говорили, що там божевільний конкурс: 14 осіб на місце – тобто потрапити без зв’язків нереально. Тато мене легко відпустив. Він думав, напевно, що я своїми силами туди ніяк не зможу пробитися. Я готувалася три місяці. Ну, дуже готувалася! І пройшла. Мене вже брав до себе в групу один викладач-режисер, залишалося лише утрясти якісь формальності. Я подзвонила татові і кажу: «Беруть». Він: «Як?!». І тато сказав, що якщо я так легко поступила сама, то, може, варто закінчити хоча б 3-4 курсу політології, а потім вже повернутися до акторства. «Політологія – це хліб з маслом, – говорив він. – А акторство – то є робота, то нема…». Я прислухалася до нього, тому що, напевно, дуже втомилася вже на той момент. Мені хотілося швидше додому – і я поїхала в Чернівці. До речі, ніколи не шкодувала про це. Я чітко знаю: все, що трапляється, – на краще. Повинно було статися саме так.

— А як ви потрапили в журналістику?

— Студентську практику ми проходили на радіо і ТБ у Чернівцях. Тому, коли відкрилася нова телерадіокомпанія в місті, я подала резюме. Коли мене послухали в читанні новин, шеф-редактор сказав, що мені ще місяці три потрібно буде попрактикуватися, перш ніж вийти в ефір. Але вже через тиждень я сама писала і читала новини. Якось все легко пішло. Потім були прямі ефіри і, врешті-решт, авторська програма – інтерв’ю з відомими чернівчанами про все, крім роботи.

— А як же навчання?

— Встигала! Три курсу я працювала на заліковку, а потім, як кажуть, заліковка працювала на мене. «Ну, це ж Зорій! Що її питати? Вона завжди готова».

— Тобто в Чернівцях ви були зіркою?

— Городок маленький, мене впізнавали на вулицях. Але я відчувала, що мені стає нецікаво. Ніякого зростання! Та й особисті обставини сприяли зміні обстановки. Тому вирішила їхати до Києва – шукати роботу на телебаченні.

— Нещасливе кохання?

— Я взагалі вважаю, що нещасливого кохання не буває. Якщо відносини приносять душевний біль – то це зовсім не любов. Це якесь проведення часу, де одна людина займає чуже місце. Скоріше, це були нездорові відносини. Але саме вони підштовхнули мене до крутого повороту – переїзду в Київ. Все на краще.

— А зараз ви закохані?

— Так, в роботу. Зараз моє серце повністю віддано улюбленій роботі.

— Як врешті-решт ви опинилися на ICTV?

— Минулого літа з’явилася інформація, що канал ICTV буде запускати ранкове шоу. Багато знайомих відправили туди резюме, вислала і я. Тому що, якщо чесно, трохи втомилася від політичної теми на «Ері». Щоранку у мене було 4-5 гостей – депутати, економісти, соціологи, політики, дипломати, – з якими я обговорювала політичні питання. Хотілося чогось легшого. Перший кастинг ICTV провели восени, весь листопад і грудень я ходила на проби як на роботу: нас відбирали і відбирали. Дівчаток ставало все менше і менше, хлопців теж. До самого кінця ми навіть не знали, скільки людей візьмуть на проект. Прояснилося все, лише коли відібрали мене, Антона Равицького і Павла Казаріна.

 

фото Ранок3

 

— Чи було у вас відчуття, що можуть вибрати саме Антона і Пашу?

— Я з ними перетнулася вже практично у фіналі. Але відразу відчула в хлопцях хорошу команду: зловила себе на думці, що не переживаю за них. Знаєте, як під час кастингу хвилюєшся за колегу зі своєї команди: «Ой, зараз щось не те скаже, напевно. Чи не зорієнтується…». А з Антоном і Пашею у мене не було таких думок. І як потім виявилося, у них виникла така ж упевненість в мені. Якщо навіть трапляється якась заминка, ми знаємо: все одно хтось із нас із цієї ситуації якось викрутиться. Паша дуже ерудований, здається, може підтримати будь-яку розмову. Він – відомий політичний журналіст. Антон – з Одеси, у нього прекрасне почуття гумору. З ними цікаво і весело! Як, думаю, і глядачеві з нами.

Джерело: «Караван історій»

11.03.2015 16:35

0 0 - 0 0



Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

ВГОРУ