Володимир Михайлов: На Донбас я їхав, як у свій рідний край

0 0 - 0 0

– Що було найважчим під час роботи в зоні АТО? Як для журналіста і як для людини.

– Як для журналіста найважчим був графік, тому що ми спали по 3-4 години, працювали дуже багато без вихідних. Але порівняно з тим, що випробовують на собі хлопці, наші військові, – це манна небесна, бо військові не сплять цілодобово. Вони просять нас привозити їм необхідні речі, як у тій відомій історії про «Кока-Колу». Чому «Кока-Кола» – тому що, якщо з’їдати «Кока-Колу» з шоколадом, то цілу ніч не будеш спати, будеш насторожі, будеш слідкувати, щоб на тебе не напали. Там дуже треба шоколад, «Кока-Кола» і кава. Всі ці речі їм дуже допомагають.

Найважче, можливо, було побачити таку картину, коли хлопцеві вчора буквально виповнилося 20 років, він уже танкіст, він – солдат-срочник, йому продовжили службу на два місяці, через те що сталася така ситуація в країні, і він вже лізе в танк і стріляє. Зовсім дитина – маленький, худенький, десь таких і беруть в танкісти. Коли я робив сюжет про військових капеланів, в одного з військових спитав: чи потрібні вам тут священики на передовій? Він мені прямо не відповів, але сказав, що коли закінчиться війна, він обов’язково ходитиме до церкви – замолювати гріхи. Я спитав: «Які гріхи?» А він: «Ну як, я ж стріляю, я вбиваю». Так, це терористи, це бойовики, це ворог, це противник, але це люди, це не мішень. Це не тварини – це, все-таки, люди. І дуже добре, що наша українська армія це усвідомлює.

– Як тебе зустрів бунтівний Донбас?

– Я народився в Донецьку, прожив там 23 роки, і у квітні, коли на Донбасі все лише починалося, я їхав туди, як у своє рідне місто. Мене попереджали, що там може бути небезпечно, але не усвідомлював: ну як, це ж моє рідне місто. Тоді ще не починалися військові дії, там було захоплено облдержадміністрацію. Але я упередив себе: взяв мікрофон, на якому не було зірочки ICTV, і пішов ближче до облдержадміністрації дивитися, що там відбувається, які ці барикади, чи нагадуватимуть вони мені Майдан, чи не нагадуватимуть. Перші десь сто метрів я пройшов спокійно, і вже ми хотіли повертатися на бульвар Пушкіна, опитувати людей на вулиці, коли побачив якесь вогнище. Кажу: «О! Побут! Це ж мені потрібно! Показати побут «ополченців-сепаратистів». Що там вони готують, що печуть. І це напевне, була моя помилка, що я почав питати у цих хлопців дозволу на зйомку. Хлопці, які були за барикадами, без проблем дозволили, але ті, які були перед барикадами, спитали: що за канал? Ну, мене перед цим навчили – треба брехати чесно. І я почав говорити, що я «Russia Today». Це теж, напевне, була моя помилка, бо що таке «Russia Today», вони не знають. Якби сказав якийсь там «Первый канал», НТВ чи ще щось, то, можливо, і пройшло б, а «Russia Today» вони не знають. Подумали, що щось не то. У мене ще була сумка з ноутбуком, і на ньому єдиному було маркування зірочки ICTV, я пам’ятав про це і заховав її. Вони давай нишпорити, трусити все. Тоді вони побачили цю зірку. І все. Кажуть: «Пішли!». Кажу: «Не збираюся я нікуди йти». Ну, ми почали з оператором вириватися, я почав бігти, вони побігли за мною. П’ять людей мене повалили на землю. А я перед цим і не задумувався: ну як це, я такий великий – 2 метри зросту, як можна мене повалити? Виявляється, п’ять людей можуть. (Усміхається). У мене тоді до включення залишалося хвилин 40. Підходить якийсь там мужичок з «ноготок», уже у віці. Питає, що тут коїться? Я так розумію, що він був старший. Дізнався, що ми журналісти з українського телеканалу. Каже: «Так, відпускайте їх, нам не треба таких проблем». У оператора забрали диск, ну і все. Отака прекрасна історія. Отак мене «зустрів» рідний Донбас.

– А як взагалі місцеве населення сприймало українських журналістів, уже під час бойових дій?

– Я завжди пам’ятаю Донецьк як досить проросійське місто. Тому у квітні дуже був здивований тим, що, працюючи в центрі міста, коли опитував людей – за єдину вони Україну, чи підтримують автономію (бо тоді ще була нав’язана проблема нібито федералізації), відсотків 50-60 мені відповідали, що облдержадміністрацію захопили бандюки, вони за єдину Україну, і нічого іншого не треба. Це було для мене дуже дивно, тому що я пам’ятаю, що завжди відсотків 80 людей у місті були проросійські, а тут стільки людей мені каже, що вони ледь не проукраїнські активісти.

Володимир Михайлов в зоні АТО

А вже під час АТО, після звільнення Слов’янська, я поспілкувався з багатьма людьми в регіоні. Десь третина з них, які підтримували українську позицію, нарешті перестали боятися, повилізали з підвалів, зрозуміли, що в них з’явилася свобода, вони можуть висловлювати свою думку і нікого не боятися. І вони дякували не тільки українським армійцям, але й українському телебаченню. Третина – це бабці, які ще вчора стояли на блокпостах сепаратистів. Вони зрозуміли, що відбувалося щось не те, тривали обстріли й погроми, викрадали людей, і вже просто чекали, коли це все закінчиться. Тобто ті люди, які буквально вчора підтримували сепаратистів і терористів, зрозуміли, що не так-то й добре бути з ними. Ще є третина людей, які в принципі і залишилися терористами. Вони просто перевдягнули військову форму у цивільну і тепер просто розгулюють вулицями. Я був того дня, коли Петро Порошенко приїхав у Слов’янськ, туди буквально висадився десант із чиновників, і вони всі вийшли на площу Жовтневої революції у Слов’янську, перед пам’ятником Леніну, почали спілкуватися з людьми. До мене підійшла жіночка й сказала: «Мені страшно, бо я бачу тут людей, які ще вчора бігали зі зброєю, а зараз на цій площі, і навіть проводять відеозйомку. Чому їх досі не ловлять?» Тобто там досі є небезпека. І ще десь відсотків десять залишилося досить дивних, як на мене, людей, яким все одно – під бойовиками вони чи під українською владою. Коли я шукав людей для синхронів на цій площі, то побачив, як одна дуже симпатична дівчинка заряджала там свій телефон і ноутбук. Я підійшов і навіть звернувся до неї російською мовою, але вона почала мені відповідати українською. Я зрадів: нарешті, синхрон з дівчинкою, яка зі мною українською говорить! А вона каже: «Не хочу говорити про всіх тих людей, які гуляли зі зброєю по місту. Мені все одно: українська влада, чи не українська». Десь кожна десята людина у Слов’янську саме така – вони не дякують українській владі, але раді, що закінчилася стрілянина.

– Де ви бували під час активних фаз АТО, і що вам дозволяли взагалі знімати?

–  Моїм головним завданням було передавати оперативну інформацію, яку встиг відзняти за цілий день. Тобто мені треба кілька разів на день включитися, і, звісно, мати постійний зв’язок із зовнішнім світом. Крім того, зі мною їздить оператор, який везе вартісну камеру, за яку ми теж відповідаємо. Зі мною їде ще водій. Це суттєво звужує коло наших можливостей. Наприклад, журналісту з газети працювати набагато простіше: взяв диктофон, який ніхто не бачить, пройшов на блокпост, сказав, ніби ти волонтер, привіз блок води – і все. Слухай, спілкуйся, отримуй море інформації. Але коли їдеш з камерою, то вже несеш відповідальність за себе, за водія, за оператора, за обладнання, яке везеш, і пам’ятаєш, що тобі треба через одну-дві години обов’язково включитися для прямого ефіру. Тому можливостей, звичайно, тут менше. Але тут дуже велику роботу зробили речник АТО Владислав Селезньов, прес-офіцер АТО Олексій Дмитрашківский та Петро Гасай, який нас супроводжував на блокпости. Ці хлопці буквально прорубали стіну між журналістами і Збройними силами України. Тому що з самого початку, коли ми туди приїхали, нам казали: знімати не можна. Приїжджаєш на блокпост – відразу вказують: оце й оце знімати не можна, великі плани знімати не можна, з військовими спілкуватися не можна, дали нам одну людину на десять каналів, яка щось там розповіла – і все. Але завдяки роботі Селезньова, Дмитрашківського і Гасая минали дні ,і все це змінювалося. З часом вже налагодилася справжня співпраця з військовими.

Треба розуміти, що солдати на блокпостах просто не мають зв’язку із зовнішнім світом. Вони не знають новин, які відбуваються ззовні. Тому в нас було правило: ми обмінювалися новинами. Вони розповідали, що відбувалося у них на блокпосту, що відбувалося у них на передовій, а ми розповідаємо, що відбувається в іншому світі. З часом військові почали вже нас впізнавати, зустрічати, просили, щоб ми приїжджали частіше. Це дуже приємно.

– У журналістів була якась спеціальна амуніція?

— Кожен телевізійний канал на свій розсуд купував засоби захисту своїм журналістам. У наших був бронежилет четвертого класу і каска. Без цих засобів захисту не то, що не дозволяли працювати, це було небезпечно, тому що ми подеколи потрапляли під обстріли. Особисто я потрапляв рази три-чотири. Один раз снайпер обстрілював блокпост, коли ми там були. Іншого разу був мінометний обстріл. Ще був обстріл з лісосмуги, коли їхала колона військових.

Володимир Михайлов в зоні АТО

– Із журналістів ICTV ти був одним із перших, хто побував у звільненому Слов’янську. Якими були твої враження після того, як побачив місто?

– Спочатку ми поїхали до Миколаївки, це передмістя Слов’янська. Там було все потрощене: школи, коледж, житлові будинки. При нас з-під завалів витягували вбитих мирних мешканців. Ті, хто залишився у містечку, були дуже озлоблені на українське телебачення. Туди приїхало каналів шість-сім. Ми розбіглися, почали розпитувати людей, а ті дуже вороже до нас ставилися, казали, що ми брешемо, бо не розповідаємо, як їх обстрілювала українська армія. І градус цієї ненависті подеколи сягав того, що ми розуміли: ще трохи, і по нас почнуть пострілювати зі зброї, яку терористи, як відомо, роздавали місцевому населенню. Тому ми швидко звідти поїхали. А вже наступного дня ми відвідали Слов’янськ. Я думав, що там буде ще гірше, але нас приймали дуже добре. Перед міськвиконкомом утворилася велика черга за гуманітарною допомогою, яку привезли військові – хліб, воду, макарони, інші речі. І люди в цій черзі, побачивши, що тут є українські телеканали, абсолютно спокійно нас сприймали. Інколи, коли ідеш з мікрофоном по вулиці, хтось починав кричати «О! Брехуни прийшли!». Була й така історія: бабця набрала десять буханок хліба, тягне їх ледь-ледь, з собою ще взяла блок води. Явно, що вона той хліб весь не з’їсть, явно, що він там зіпсується, якщо вона його не засушить на сухарі, явно, там є люди, лежачі й хворі, які того більше потребують. Але вона набрала цього хліба і цієї води з рук армійців, тягне їх і верещить на всю вулицю, що українська армія по них стріляла, а тепер хліб роздає. Я цим дуже обурився, бо ж якщо в тебе є якась повага до себе, якщо ти вважаєш, що українська армія по тобі стріляла, то, будь ласка, не бери той хліб і воду.

– Взагалі, звідки з’явилося бажання поїхати в настільки гарячі регіони?

– Перша річ, яку скажу, я з Донецька. Зараз у моєму рідному місті – війна. Не скажу, що поїздку туди вважав своїм обов’язком, але думав: щоб зрозуміти, що насправді відбувається, треба побувати на місці подій. По-друге – це цікаво. Дуже цікаво. Цікаві місцеві, їхні думки, і цікаві військові, як вони це все переживають.

– Як ти думаєш, чи настрої у цьому регіоні можуть змінитися на проукраїнський бік?

– Все буде залежати від влади. Якщо влада вживатиме кроки, щоб ці настрої змінилися в кращу сторону, вони можуть змінитися, але це буде дуже важко. Тому що в принципі всі 23 роки там було дуже багато людей з проросійськими настроями. І якщо Донбас звільнять, українській владі треба буде багато зробити. Не знаю, чи це справедливо, тому що Вінниччина і Хмельниччина так само потребують уваги від влади, і боротися за серця вінничан треба не менше, ніж за увагу на Донеччині чи Луганщині. Але, можливо, це є пріоритетним напрямком для збереження цілісності країни.

30.07.2014 14:17

0 0 - 0 0



Дивіться на ICTV

Зареєструйтесь

Увійти, використавши ваші дані

Забули пароль?

Відновлення паролю

ВГОРУ